ниці, але відай це була потреба її чистого серця; бо, як пізнати було з її поступків, так усі її сили підлягали одному високому змаганню: працювати скрізь і завсігди на других, а не на себе. У неї не було слідно ні жалю за чимнебудь минулим, ні нарікання, ні страху, ні сумовання, ні радощів, навіть надії на ліпше для себе; вона була зовсім задоволена з життя свого, яке присвятила цілковито для терплячих.
Оттака вдача зробила з Ніни взірець сестри-жалібниці, бо вона сполучувала в собі незичайну ревність в боротьбі з недугою і безкраю ніжну прихильність до недужих та дбайливість про них. Вона йшла до кожного недужого, хоч би незнати на яку заразливу слабість занедужав, а прийшовши, не цуралася при ньому ніякої роботу й усяку звинно робила. І в такі години вона ставалася наче не своя, немов перероджувалася. Маленьке, й буцім байдуже лице Ніни, якось горіло, очі її займалися якимсь лиском, округ чола сіяв якийсь чарівний німб. Просто не людина вона тоді була, а втілений ангел; ангел життя зісланий Господом, боротися з ангелом смерти.
Отже зразу був я, — оповідає лікар, — з моєю летючкою в селі Горовім. Скоро ми там приїхали, день-два — оглянули село й сумежні хуторі, я й кажу: тут холери не буде й робити тут нічого. Село хоч велике, але всі обставини добрі: стоїть на горі, на просторі; ґрунт тут пісок; вода в трьох криницях, чиста та погожа — гарна вода. Двори у людей великі, чисті, садків чимало, вулиці широкі, без смітників; але головна річ от у чім: люди чепурні, охайні й з достатками — а в тім і вся сила!
Просиділи ми там дванацять день, а не маючи що робити, постановили переїхати на інше місце.
