щоб чим швидше забратися до діла. Другого дня, ще сонце спало, як я встав, — Ніни вже не було, чим світ поспішила до недужих.
Так працювали ми вже місяць і підратували нещасну Киселівку. Отоді то, а найбільше через перший тиждень нашої праці я запевнився, яка то незвичайно людяна, дійсно свята душа ота жалібниця. Де була найбільша небезпека, де можна було найлекше набратися зарази, туди саме вона йшла — та ще як ішла! Ішла до недужих як лицар на війну — тільки не боротися з людьми, розносячи між людей смерть, але навпаки, боротися зі смертю, тим найлютішим ворогом чоловіка, щоб їй не дати поглотити ані одного людського життя. Хто ж се годен розповісти, яка хмара гризоти і розпуки огортала Ніну, коли усі наші заходи показалися безсильними супроти смерти. Затеж і не сказати, як вона раювала-раділа, коли хорий видужав.
Дивлячись на її працю, очам своїм не йму було віри, як її орґанізм виносить таку силу праці; де у неї снага береться! Я було обійду кілька хат з недужими й так ослабну, що, як ляжу, так не спроможуся й ногою двигнути; а вона хоч скільки працює коло недужого, а скінчить із ним, зараз до другого, й не видно було на ній утоми. Хоч як було придивлятися їй, ні одною рисою не покаже, вона, що їй тяжко: бачиш було перед собою дивну-предивну людину, що про ніщо більше не думає, як лиш про недужих та про голодних.
Але ж під конець третього тижня її не пізнати було, так дуже знемоглася. Я почав її благати, щоб спочила.
