— Побережіть, — кажу, — себе, не переводьте марне свого життя.
— Ні, — відповідає вона спокійно, — такою працею не переводиться життя. Як поїду звідсіль, отоді спочину.
Тим часом прийшов приказ, щоби летючку розпустити та, обїхавши околицю, вертатися до міста. Я так і зробив, а Ніна лишилися ще при кількох недужих, що не вспіли ще піднестися на ноги, та вже за моїм поворотом я мав жалібницю забрати з собою у місто.
Недовго тривала моя обїздка, а несупокій про полишену самітну жалібницю прискорив мій поворот у Киселівку. Приїхавши, навідуюся до війта та питаюся про сестру-жалібницю. Війт каже, що її вже другий день не бачив, але вона нікуди не відїхала, бо коней із села не брала. Тоді я поїхав чим скорше до хати, де була наша кватира. Хата була зачинена; я думав, що Ніна по перемногих трудах уживає тепер відпочинку, та не хотячи перебивати їй спокою, поглянув через вікно.
Як поглянув так і не стямився — затремтів увесь, захитався, так на приспу й присів, наче мені хто косою ноги підтяв.
Мій товариш хірурґ глянув на мене й догадався; зирнув і собі у вікно та прожогом у двері. Я зібрав усі сили й пішов за ним.
Входимо у хату — Ніна лежить мертва посеред хати; знати було, що померла сеї ночи на холєру.
Не було що діяти — поховали. Усе село збіглося оплакувати добродійку, що всім спішила на поміч, а її саму нікому було рятувати, нікому було навіть води подати. Так самітною, без людської помочі, полягла велика тридовниця! Це була в Киселівці послідна жертва холєри.
