Сторінка:Олександра Єфименко. Історія українського народу. 1922.pdf/24

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Правда, останніми часами помітна пильна увага, що до студіювання пам'яток і джерел литовської доби південно-руської історії; з'являються і цінні моноґрафії по тим чи иншим питанням цієї історії. Але все ж таки залишається у всій своїй силі той факт, що в сучасній російській літературі зовсім немає сістематичних праць ні наукового, ні популярного характеру, присвяченим цьому предмету. Хто зацікавлений тим, щоб скласти собі загальне розуміння про історію цієі половини Руси, той мусить — бо нічого иншого не залишається — звернутися до праць Бантиша-Каменьского й Маркевича, що належуть до тридцятих і сорокових років минулого століття. Праці ці під назвою „Исторія Малороссіи“ дійсно уявляють із себе сістематичний огляд предмету. Але обидва ці твори остільки старі своїми прийомами, оскільки їм бракує історичної критики, остільки стоять нижче від своїх джерел, що їх значіння зараз лише бібліоґрафічне: ні історичній науці в тіснійшім розумінні цього слова, ні громадянству вони нічого не дають. А між тим, „Исторія“ Бантиша-Каменського не далі як торік перевидана знов: так гостро відчувається брак сістематичної[1] праці. Вже після того, як були написані ці рядки, виникли події, завдяки яким українська історія стратила характер науки забороненої й видана була книга проф. Грушевського „Очеркъ исторіи украинскаго народа“.[2] СПБ. 1904.

Відсутність відповідної уваги до історії південної й західньої половини Руси відбивається на стані нашого студіювання рідної історії одним великим дефектом. Кожній освіченій людині відомо, оскільки гостро ставиться напроти нашими вченими істориками історія руська західньо-європейській історії — остільки гостро, що відкидається й думка про прикладання до цих двох дісціплин прийомів порівняльного студіювання, історико-порівняльного методу; в звязку з цим стоїть, звичайно, й широко росповсюджений ще й досі погляд на протилежність Росії Європі. А, між тим, студіювання Литовсько-Польської Руси стесало б у цього погляду більшу частину його гострих кутків, — стесало б, без сумніву, на користь як науці, так і практичній філософіі, що завше позичає у науки своі вихідні точки. Лишень докладне студіювання історії цієї другої половини Руси могло б скласти певний погляд на наші справжні національні особливости, на нашу дійсну відзнаку від Європи, котра залежить не від одних тільки умов і особливостей історіі Руси північно-східньоі умов, котрі виникли досить пізно.

Ще кілька слів pro domo sua. Як в звичайнім ужитку, так і в літературі й науці існують де-які забобони, що не ймуть віри об'єктивизму південно-руських істориків й письменників взагалі, мають нахил розглядати іх праці, як перейняті національною виключністю продиктовані однобічними місцевими симпатіями. Не місце тут критикувати ці забобони. Скажу лишень, що автора цієі, праці, присвяченоі південно-руській історіі, як через його російське походження, так і через симпатіі, котрі він виявив при студіюванні північно-руського юридичного фолькльору, нема чого підозрівати в південно-руськім національнім суб'єктивизмі. (Александры Ефименко: „Изслѣдованія народной жизни. Обычное право“. М. 1884 р.).



  1. О. Я. Єфименко не згадує тут про стару працю, присвячену Західній Русі М. О. Кояловича. Д. Б.
  2. О. Я. Єфименко чомусь не називає великоі праці того ж автора, многотомноі «Історіі Украіни-Руси», яка без сумніву ій відома і якоі тоді вийшло вже декілька томів. Д. Б.