Колективи ж бо навколо дістають від держави допомогу, дістають расових плідників і плекають дуже вигідну м'ясо-вовняну вівцю. На м'ясо й на вовну ціна добра — справа себе цілком виправдує.
І таращанець, очевидно, добре обізнавшися з новітніми плянами, цілком упевнено говорить:
— Байдуже… побідуємо ще рік, а там покаже себе вівчарство. З вівчарства тут проживемо добре.
З його переконаних слів, з бадьорої посмішки ясно, що він справді незабаром стане в лави піонерів нового культурного господарювання, що на таких, як він, — енерґійних, упертих, завзятих, — наш новий степ швидко ростиме й розвиватиметься.
Сумний вигляд має степове село на наше незвикле око. Хати з «калибу» — глиняного кирпича; глиняно-солом'яні стріхи і тільки часами зрідка кидаються в вічі шахівниці різнокольорової черепиці та шіферу замість стріх. Тут немає дерев'яного матеріялу, а приставляти здалека дуже дорого коштує. Через те і паркани тут з калибу, а коло хатів та повіток стосами, як цегла коло будівель, стоять «кирпичі» кізяка, майбутнього зимового палива.
А хто не спромігся на глиняний паркан та не запас кізяка, щоб палити зимою, той просто загородився «кураєм», сухою рослиною, що зветься в нас «перекоти-поле». Цим кураєвим парканом він взимку і палитиме, не боючись залишити до весни садибу без паркана. Кураю в степу теж «хватає», і степове село його цілком використовує.
Коло хатів подекуди ростуть дерева, — але що то за нужденні дерева… Це виключно біла акація. На що вже вона невибаглива рослина, на що вже вона не боїться посухи, але й їй тут доводиться не з медом. Стовбури і гілля, покручені від посухи й зимової негоди, як кістляві руки в каліки, листя пожовкло. Видно, що росте дерево в великих муках, а дуже посушливими роками, казали нам, і зовсім засихає.
Дуже, дуже зрідка трапляються в садибах поодинокі садові дерева, здебільшого вишні. Переселець із півночі привіз з собою любов до «садка вишневого коло хати», але садок той тут дуже важко виплекати. Іще одне характерне для садиби
