У ЧАПЛЯХ.
(Державний степовий заповідник, кол. «Асканія Нова»).
Проф. Гекк, директор берлінського зоосаду.
Після двогодинної невпинної їзди автом, коли очі ваші стомилися від безмежних степових просторів, коли вас обвіяли теплі ласкаві хвилі суховія й щедро вкрив чорний степовий пил, в далечині верстов за 10–15, з'являється Асканія.
Той, хто вперше їде до заповідника й нетерпляче чекає його побачити, розчаровується:
«Якийсь невеличкий лісок на обрії… і більше, нічого… Замість тих див і чудес, про які чув і читав».
Лісок збільшується. Вже здалеку видно, що навколо цього зеленого острова швидким пульсом (швидким, як на степовий темп) б'є життя.
Метушаться, працюють люди, видно великі отари овець, худоби. Навіть флегматичні степові можари рухаються швидше, як звичайно.
Серед зелені стремить висока кругла вежа заповідникового водогону з парапетом і тонкою стрункою щоглою. З парапету вдень і вночі пильно оглядає степ вартовий — чи не промайне, бува, десь смужка диму, чи не спалахне полум'я, — ознака страшного ворога — степової пожежі.
А з вершечка щогли вночі привітно світить далеко в степ електричний лихтар, який тут з пошаною звуть «маяком».
Ліворуч — лікарня й кирха, перетворена на кіно, вітряк, цегельня… Праворуч — чепурні чистенькі будиночки, яких багато бувало по старих великих маєтках. За будинками — дерева.
