знову — тиша. Далекі подорожні, потиснувши тубільців, знайшли собі притулок, відпочинок, а завтра ранком знайдуть і харчі. Птахів тут добре годують…
Уночі, коли все втихомириться в Чаплях, нічну тишу порушує тільки стук моторів, що дають заповідникові світло й воду.
Що й казать… приємно довгого осіннього вечора, коли в степу вітри свищуть, сидіти в теплій хаті, коло електричної лямпи, за якоюсь культурною роботою. Електрика — це невід'ємна частина всіх наших культурних осередків, всього культурного життя.
Але хоч як важливо мати електрику, вода для заповідника важить багато більше. Без води загинув би і тваринний, і рослинний світ Чаплів. Із артезійських колодязів смоками подається для потреб заповідника приблизно 40 мілійонів відер води на рік, і тільки десяту частину цього віддають на потреби суто- господарчі; решта йде на зрошування садів, парків і ставків.
Через те то вся система водогону і зокрема водогонна вежа правдиво визнається за «серце» заповідника. Коли це серце в посуху 1921 року перестало було на короткий час рухатися, то це завдало заповідникові більше шкоди, ніж усі жахливі пертурбації за громадянської війни. Через брак палива припинилася була робота водогону, почали висихати ставки, а через те — гинути тварини й птахи, засихати дерева. У ботанічнім саду ще й досі видно жертви тої страшної посухи, порожні місця або молоді паростки, де колись були старі, хороші дерева. Героїчні зусилля українського Наркомзему забезпечили заповідник антрацитом. Тоді знову запрацювало серце і почало відроджуватися життя. Тепер це серце пульсує цілком нормально.
Від ставка сходимо на вишку, і перед нами нові чуда заповідника. В прекрасній дротяній загороді, площею коло ста гектарів, кільки десятків різноманітних копитних тварин: лам, маралів, оленів, гну, ланів, антилоп. І вся ця рогата й безрога компанія ходить здебільшого родинами з маленькими дітьми, ходить, як на волі, пасеться, годується коло жолобів, п'є воду з спеціяльно влаштованого озерка, лежить і стоїть оригінальними мальовничими групами.
