Щоб не повертатися старим шляхом, і заразом відвідати принадну Одесу, частина експедиції вирушила в рейс через лиман з Прогноїв до Очакова, а там — пароплавом до Одеси.
Нас віз дубком немолодий уже чолов'яга, якого ми раптом і одностайно завеличали «капітаном», і тим взяли його голою рукою, без рукавиці, за саме серце.
Капітан був цілковито — наш. Пересипаючи свою промову надмірною кількістю морських термінів і виразів, капітан довго й з апльомбом розповідав нам про свої колишні подорожі геть по всьому світу. Спочатку у нас була тенденція конкретизувати минулі маршрути балакучого капітана, але він не дався себе обійти. Щоб не вдаватися в небезпечні подробиці лукавої географії, капітан одразу розрубав гордіїв вузол наших ущіпливих запитань — одною універсальною формулою:
— Сказать просто, я побував у всіх портах земного шара.
І для підведення сталої безперечної бази під свої авторитетні заяви, він, узявши цигарку в одного з нас, особливо підкреслено подякував:
— Мерсі вас.
Це була чудова, але небезпечна подоріж. Східний вітер свіжішав, а свіжий вітер у лимані це зовсім не той, що ніжно лоскоче ваші розпечені щоки на пляжі. Дубок, мов птах, летів під розіп'ятими вітрилами, за бортами дрібно тремтіли розтяті груди лиманові. Вітер свіжішав і загрожував вітрилам, і мліли від страшного напруження руки коло стерна. За дві години ми перерізали навскосяки лиман і підійшли до Очакова.
Місяць стелив за нами сріблясті мережані стежки. Солоні озера востаннє слали нам їдкі пахощі сірчаного водню. А перед нами виблискував різнокольоровими вогнями маяків очаківський порт, спало під горою невеличке, колись знамените, місто, і немов десь у глухому селі, навперейми без перестанку, брехали в місті собаки.
Прощаючись думкою з цими чудовими краями, і ще раз оглядаючи в споминах нашу коротеньку, але цікаву подоріж, я сидів біля стерна, мов зачарований, і думав:
Яка прекрасна, яка багата наша Україна!
І як ми всі ще мало її знаємо!…
