Сторінка:Олександр Борзаківський. По незнаних закутках. 1930.pdf/50

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

НАД ОЗІВСЬКОЮ «КАЛЮЖЕЮ».

I.

На галасливому перехресті київських вулиць зустрів я приятеля. Давно ми з ним не бачилися, отож балачка була довга й нідочого. Ніби про все намагалися розповісти один одному — і ні про що не розповіли. Вразив мене мій приятель одним повідомленням:

— Учителюю в залізничному технікумі. Маю квитки на ввесь СРСР; торік Мурман одвідав, а цього літа Туркестаном мандрував.

Я не заздрив моєму приятелеві. Не можна ж геть усім викладати в залізничних школах і, користуючись безплатними квитками, об'їхати цілий СРСР. Не заздрив ще й через те, що волію перше, аніж подаватися в далекі світи, вивчити, як слід, свою батьківщину.

Нетерпляче чекав я на відпустку. А коли дочекався, заплатив повну вартість квитка і подався на північне узбережжя моря Озівського. Давно бо спокушувала мене вибаглива, химерна лінія північних берегів цієї «калюжі», як призирливо звуть Озівське море люди, що взагалі бачили синю морську фарбу тільки на географічних мапах. На березі Озівської «калюжі», в старому місті Бердянському, оселився я й упірнув в цікаве тамтешнє життя…


Довго й марудно викручувався, вигинався замурзлий поїзд, між ярами та пагорками, яж доки не всунувсь у Бердянське й зупинився коло чепурненького білого вокзалу. Місто зустріло довірливого піліґріма стовпами шмалкої куряви, пахощами, що свідчили про відсутність у місті найменших натяків на каналізацію, і одразу звичайно згадалося: