— Уперше ступає нога моя тут. Нікого я не знаю…
Аж ось ці прояви самотности раптом перервав голосний вигук:
— Який дідько загнав тебе в цю чортову діру? Доки не пізно, вертай назад…
Я спочатку захвилювався. А потім вирішив поставитися до приятелевих міркувань приблизно так, як до завбачень Укрмету…
Після зустрічі з песимістичним приятелем залишилося турбот небагато: старий пристойний візник, з поважною бородою й шляхетним обличчям довів, що на шляхетне обличчя годі покладатися, бо возив мене без потреби по місту, щоб запросити потім, як за батька. Хвилястий брук бердянських вулиць, курява, вибої на шляхах Матроської Слободи, недовга розмова з похмурою рибачкою, — і передо мною сторінка нового бердянського життя.
Невеличне подвір'я, з трох боків обгорожене дуже примітивним і ненадійним парканом. Четвертий бік немає огорожі чи, правдивіше, огорожа тут природна — ота сама Озівська калюжа, що лагідно плещеться в м'який пісок за п'ятдесят кроків від хати. Хата, чи пак кімната в тій хаті, — то дуже умовне місце осілости. Та й як же усидиш у тій хаті, коли в ній душно і сумно в той час, як усе подвір'я завішано різноманітною снастю рибальською, а берег густо уквітчаний баркасами, що поспускали вітрила, як мартини крила, плаваючи на воді. Мій новий господар — професіонал, як більшість мешканців Матроської Слободи, рибалка з великим стажем. Коли він не спить десь у затінку після нічних ловів, то обов'язково лагодить снасть, порається коло баркаса, або готується разом з великим гуртом «своїх» у море рибалити.
Бердянське було колись визначним портом. Тепер портові обороти підупали, пароплави рідко стають на якір, щоб забрати вантаж і пасажирів. Адміністративний центр — округу перенесено в Маріупіль, у Бердянському тільки район. Мабуть зовсім занепало б це своєрідне місто, що довгою смужкою простяглося понад берегом, то останніми часами почало набирати великої ваги, як курортний пункт.
