на печі. Вже сховалося місто, зайшло сонце, вже місячна смуга перетинається тисячами блискавок на високих хвилях, а Федір Іванович покрикує на хлопців і пильно вдивляється в бурхливе море, неначе шукаючи чогось на ньому, хоч нічого ніде й не видно.
Раптом спокійна команда: «Став сітку!». Немов найтонші єдваби, розбирають рибальські руки тонку дорогу снасть, викидають мотуззя з якорами. Поставити в море два кілометри сітки — на це треба не менш двох-трьох годин отакої марудної й важкої праці. А хвилі жбурляють баркасом, обливають водою. Баркас, позбувшись сітки, полегшав і стрибає на хвилях, мов норовистий кінь. Одежа мокра, як хлющ. Добре тільки, що вода тепла: сонце добре нагріло її за день, і збігає вона струмками з голови, з очей — за шию, за комір, і вибігає струмками з рукавів та ногавиць. Годі дбати про туалет: треба пильнувати стерна, добре стежити за вітрилами, бо один непевний рух — баркас зариє носом — і шукай вітру в полі…
Пішла в море остання зморшка сітки, бовтнув на дно останній великий якір, сторч став і захитався прапорець на буйку.
Треба вертатися до дому. Треба йти проти вітру, міняючи галси, йти, як тут кажуть, із «зизом». Тут тільки починається справжня робота. Як скажений кінь, лягає баркас одним облавком на воду й задирає другого до гори. Нижчий облавок заливає вода, через верхній перекидаються й б'ють в обличчя хвилі. Потрібна організована, напружена й чітка робота. Два — за стерном і вітрилами, два — без перерви, на хвилину не вгаваючи, виливають воду. Води в баркасі по коліно й потрібний такий темп, щоб її не стало більше.
У цій короткій подорожі, що вимагає напруження цілої людської істоти, — час збігає швидко. Важко збагнути, скільки часу йшли ми з «зизом». Коли ось, ніби хтось одрізав, раптово впала хвиля — і перед нами беріг. Спокійний буденний бердянський беріг: сидять під місяцем, фліртуючи, курортні, бавляться діти, п'ють вино та грають у карти купками рибалки.
Що це було? Ніби тільки-тільки одійшли ми від цього берега, і вже знов на ньому. І за короткий відтинок часу всю істоту людську так тріпонуло, що й не впізнаєш себе, ніби
