такий, казав, Мишко, щоб по дурному в морі загинути». А мати плаче та проситься до попа, панахиду одправити. Батько все чекав якогось знаку, повідомлення, сподівався, що десь тіло знайдуть, чи баркас приб'ється, а чуток спочатку не було, а потім — чого не вигадають люди? Десятки разів приходили, десятки разів по різному розповідали і про баркас, і про тіло, але кожного разу уїдливі запитання старого батька про прикмети, про ознаки — будили в нього нові й нові сумніви:
— Живий Мишко, не скигли стара. Жени до бісового батька баб безглуздих, щоб тебе з пантелику не збивали.
І нарешті почав справді ганяти баб, бо довели матір мало не до божевілля своїми чутками, порадами, ворожінням та закликами на панахиди.
А ми собі рибу ловимо, берізку п'ємо. Поздоровшали, риби чималенько наловили, прийшов час і до дому вертатись. Зустрів я вже під косою наших бердянців — здивувалися дуже.
— А по тобі батько-матір, — кажуть — уже панахиди правлять. Геть і документи з району прийшли, що ти загинув із баркасом.
Рушив я додому, ішов на повний хід — і другого дня вдосвіта зупинився коло дому, ввійшов у хату. Матері нема, а батько спить. Трухнув я батька за плечі та й кажу: — Ану, годі спати, поможіть но, — рибу з баркаса виберемо…
А батько підвівся, протер очі, затремтів, аж плаче, так й каже:
— Казав я старій, що Мишко по дурному не пропаде. Не такий, він, сукин син, щоб зря пропадать…
Мишко підвівся, оглянувся навколо в цім безбережнім морськім просторі, що над ним синьою мискою напнулося глибоке небо.
Оглянувся навколо ще раз і сказав:
— Саме тут нам і сітку ставити.
Бовтнув якір, почалася робота.
Кінець дня і цілу ніч працювали ми коло сітки, ставили й вибирали її, а вдосвіта навантажений баркас під гарним, попутним вітром наближався до Бердянського. На обрії з'явилися нам поволі маяк, церкви, гори, а потім заблищало під