заорюють межі селянських окрайків, закладають підвалини нового життя. Коли до їхньої праці прилучиться грюкіт і темп нових металюргійних заводів у Маріюполі й Таганрозі, тоді прокинеться степ, заплідниться індустріяльними живчиками, — тоді в цих широких просторах, на цих багатющих ґрунтах бурхливо ростиме колективізоване, індустріялізоване сільське господарство…
По приозівських селах та колоніях розвинене досить тонке культурне прядіння вовни. Поминаючи вже такі прості і примітивні речі, як вовняні панчохи та шкарпетки, потрібні кожному мисливцеві чи туристові, серед тамошніх прях ви часто-густо зустрінете таку досвідчену, яка готує на продаж тонкі, прекрасні, білі вовняні хустки, що ними пишаються модниці наші в театрах та на концертах. Але мало хто знає про це, і ці промисли не організовані, не раціоналізовані, коли хочете, і животіють вони покищо на щаблях примітивної кустарщини.
Курортна дифузія відбувається щоденно. Щоденно ранком через Бердянський вокзал у місто вливається кілька сотен людей, навантажених речами, з надіями в очах. І щовечора з того ж таки вокзалу, та разів два чи три на тиждень із порта на пароплаві від'їздять по всіх напрямках.
Аналізуючи досить великий і барвистий запас вражінь надозівських, доведеться визнати, що найменше їх залишилося від самого міста Бердянського. Та це й не дивно. Є бо прекрасне море, лимани, курорт, риба, степ, а до всього цього, ніби випадково, притулилося коряве провінціяльне місто. Воно, як і Слобода, дуже цікавиться «курортними», але, як і вона, нічого курортним не дає. І не даремно від нього не залишається більших і цікавіших вражінь, як хіба від кумедної вивіски фотографа Ямпольського, з болючим вигуком до відвідувачів і «курортних» — не фотографуватися на пляжі, щоб не бути схожими на негрів, а йти до нього в павільйон, де, як у театрі, є всілякі декорації, а в тому числі і бердянський пляж «с волнорезом». А виставлені коло цієї оригінальної відозви світлини жорстоко
