викривають усі професійні таємниці та хитрощі невдахи–фотографа.
Згодом, десь там зимою, коли в об'єктивному балянсі кожного мандрівника твердо залишаться бодай спомини про сонце, море, повітря, виноград, рибу, пляж, ви забудете про те, що на бердянському вокзалі немає, носія, що на ввесь поїзд є тільки один вагон з пляцкартами, що в вагонах темно, бо кондуктори запроваджують своєрідний режим ощадности на свічках, що для великого потока людського, який щороку систематично сповнює Бердянське, як і більшість наших непершорядних курортів, у всякого нашого начальства залізничого і пароплавного немає нічого іншого, крім обурливо байдужого формального ставлення, незужитих рештків тих старих поглядів, що пасажир існує для начальства, а не навпаки.
Я кажу твердо, що все це забудеться. Згодом вам навіть незручно буде перед самим собою за таке надмірно болізне, вередливе ставлення хоч і до в'їдливих, а все ж таки тільки дрібниць.
Головне не в цьому. Головне в тому, що відпуска збігає неприпустимо швидко. Не встигнеш ще як слід вдатися в цікаві деталі незнаного досі життя в невиданім досі закутку нашої країни, не встигнеш як слід почистити легені солоним здоровим морським повітрям, не встигнеш забутися про важкі, а заразом милі турботи твоєї повсякденної праці, як вони знову встають і кличуть до себе.
І треба пакувати речі й виконувати тисячу дрібних, марудних обов'язків перед від'їздом.
Одного прекрасного ранку море було тихе, принадне; воно потягалося й співало ніжної пісні, ніби сонний кіт на припічку. Після обіду заграв «широкко», забіліли на морі кучері й гребінці, забухала хвиля гарматою в беріг. Надвечір ми востаннє стояли на березі, і роздратована хвиля підбігала до наших міських черевиків, таких незвиклих до цього пухкого піску, що визнає тільки просту людську босу ногу.
А ще за годину на Бердянське впала ніч, місяць провів свою кривувату смугу від берега аж до обрію й тішився з неї.
