і становище різко змінилося. Півтори—дві години автом — і ви на залізниці; розмова телефоном чи передана телефоном телеграма в Харків, Москву, Київ — це вже задоволить і вибагливого. Ті ж таки величезні віддалення залишилися, але ви їх не відчуваєте. І гордо поглядаєте з авта на можару, навіть запряжену добрими степовими кіньми.
Треба сказати, що автомобіль і нові телефонні стовпи з дротом у безмежнім незайманім степу, на тлі могил та тирси, виглядають ніби якийсь анахронізм, але ж все наше життя і не тільки в степу, повне таких анахронізмів, бо вся країна велетенським темпом перебудовується, перетворюється на індустріяльно-аґрарну, стає на здорові міцні металеві підвалини. Отож — найбільше дайте нам таких анахронізмів…
Сонце вже зійшло й починає пригрівати. Ми серед степу. Що ж то за степ, який він?
Жовті, погорілі посушливого літа трави, жовті рідкуваті стерні. Цього року в степу весна й літо були посушливі — і хліба, і сіна через те вродило мало.
На могилах, мов стовпці, не рухаючись, сидять і пильно дивляться в далечінь степові орли. Це останні могикани старого степу, бо орли вимирають. Орел будує гніздо й виводить орлят у буйній гущавині степових трав, і виводить досить пізно. Коли косять степ, або збирають хліб, орлята ще молоді, ще не літають, і їх без жалю нищать. Через те орел поступається перед людиною, і колонізація степу, заорювання незайманих його просторів це смерть для степового орла.
Багато звірів та тварин винищила людина, опановуючи степові простори. Років 30—40 тому в степу забили останнього тарпана — дикого коня. А колись у високій степовій траві вони випасалися великими табунами. Ще раніше загинув могутній бик — тур. У наших літописах розповідається, як Володимир Мономах полював на тура поблизу Києва. Поступаючись перед людською лавою, одходив тур на південь у степи, а років із 300 тому загинув назавжди — жодного в світі не залишилось. Так саме загинули в степу сайгаки, олені, байбаки. Дещо робить, щоб відродити і врятувати колишніх степових мешканців, наш заповідник.
