НА ВЕЛИКІЙ ЗАГАТІ.
Дід Мина, поставивши міцно човна на якорях, як завжди, ловив рибу «на ходову» біля порізаних палів старого стратегічного мосту. Це було його улюблене й немов би заорендоване місце. Вертаючись у вечері, він завжди казав мені з міною переможця:
— А сьогодня я таки з півпудяки взяв…
Я довго й марно їздив човном під кручею, сподіваючись зловити щось на доріжку, аж доки не надокучило. Тоді я під'їхав до старого, але вправного рибалки, завжди привітного й веселого, — покурить і погомоніти.
Сонце вже пекло добре. Дніпро розтопленим сріблом лежав у берегах; у далечині, на півдні, виблискували крізь чорні хмари диму високі бані київських церков.
Дим від цигарки поволі танув у гарячому нерухомому повітрі. Точилася повільна розмова — лінькувата, рибальська. Чипляючись одна за одну, переходили розмови від риби до Дніпра, від Дніпра до порогів і — раптом, — не знаю як, — я д йшов до проєкта Дніпрельстану, що ним тоді марив, як одним з найблискучіших проявів сміливої й широкої думки людської. Захопившись, я довго й докладно розповідав старому рибалці про технічні подробиці й економічні перспективи дніпровського будівництва. А дід смоктав цигарку, примружившись, дивився в далечінь і мовчав. Я закінчив. Стало тихо на кілька хвилин. Згодом, ніби прокинувшись, Мина сказав мені:
— Знаєте, Дніпро перегатить — не проста річ… Та білшовики, раз узялися, то й загатять… Ції можуть…
Це було років із п'ять тому, коли ідея велетенського будівництва ніби висіла в повітрі. Коли про Дніпрельстан писалося багато статтів в кожній газеті, коли про нього говорили промови,
