Нехай читач зверне увагу на те, що набуваючи землю добровільно, селянство добровільнож вибирало для себе не особисту, приватну власність, а як бачимо, гуртову, переважно товариську. За 25 років набуття землі на Катеринославщині приватної власности знайшлося тільки 2 проц., на Київщині 2,7 проц., і найбільше, хоча всетаки не багацько, на Полтавщині — 14 проц.; решта набутої землі припадає на власність гуртову.
Банковий кредит для селян покупців землі був дуже тяжкий. Селянсто довго і вперто виплачувало, але за несправність банк забирав таки землю назад, а все виплачене, часом протягом десятків літ, пропадало. За 18 років своєї діяльности на Полтавщині (від 1888 до 1900 р.) банк відобрав у селян назад 70 проц. всієї землі набутої сільськими громадами; від товариств віднято 12,3 проц., від окремих господарів, багатих селян-покупців лишень 0,1 проц. Банк ставав у пригоді тим селянам, що й без нього могли обійтися, а не тим хто потребував піддержки. Про його діяльність за 18 літ на Полтавщині статистик Реклицький говорить: „Селянський банк не може бути користним тій частині сільського населення, котра найбільше потребує землі“, тобто безземельним і малоземельним хліборобам. І це була щира правда.
В переселенню за Урал вбачав уряд свого рода продуховину, крізь яку випускалися з державної машини суспільні пристрасти, аби машина не розірвалася. З густо населених губерній України викидався неспокійний елємент з безземельного та малоземельного селянства кудись далі, на Сибір. Очі селянства від великої власности у себе
