смикала й підкидала на ослоні. Дід, не перестаючи похитувати головою, встав із свого місця, згорблений, як вічність, і сказав докірливо:
— Ти, дочко, хвора... Скидай свою одежу... Лягай на лежанку, а я зараз підкину у грубу хмизку...
Дід підійшов ближче й поклав свою шорстку руку їй на чоло:
— Горить... горить...
Це були останні слова, що їх цей день чула Марта. Далі все потонуло в гарячковому тумані. Червоні розводи попливли перед очима, і звуки погасли, як вогники. Вона швидко, швидко посунулася в темряву й тишу...
ГОСТІ З ЛІСУ
— …ми пробудемо тут днів зо два...
Старечий голос щось тихо відказує. Потім кашель перериває мову, і Марта чує слова:
— У мене тут хвора... непритомна...
І знову голос владний і суворий:
— Ми не потурбуємо... Нас троє ночуватиме... Вдень ми будемо в іншому місці...
Раптом голос починає здаватися Марті за трубний глас архангела, і від того починає вібрувати і повітря, і земля, і вона сама в тому голосі, як незначна нотка...
Марта підводиться на своєму жорсткому ліжку й знову падає… Вогнисті розводи блискавок спалахують у Мартиних очах і гаснуть, як гасне десь у далині архангельський глас...
І в гарячковій уяві її постав Чорний Ангел і вимахнув крилами, і ті крила закрили вогонь небесного багаття, і ніч, як трясовина, засмоктала дівчину...
Дід турботливо мимрив собі щось під ніс і приводив до порядку свою вбогу хатню меблю. Час од часу поглядав він на хвору дівчину, що от уже два дні, як лежить непритомна в гарячці.
І здається дідові, що люди стали якісь дохлі й нікудишні. От молода дівчина, а, чого доброго, помре, недарма ж вона поминає в гарячці ангела... Страшно дідові, бо почув він одного разу, що дівчина назвала того ангела чорним, і кострубатий марновірний жах заповзає в його
