м) Кожне слово доконче подавати з наголосом; у цілому вислові підкреслити найсильніше акцентоване слово. Довгий голосовий звук прийнято позначати рискою над відповідньою голосівкою, прим., корову перекликають: мӯ! з довгим у; овечку кличуть: шута-шута-бе̄! з довгим е.
Дуже бажано, щоб записувачі хоч приблизно позначали інтонацію окремих слів і цілих висловів нотами, не зважаючи на те, що воно виходить неточно, і знаючи, що ті нотні записи й будуть розумітися, як приблизні. Записуючи інтонацію, не треба її штучно заводити в такт. Темпи інтонації можна-б визначати приблизно так: дуже швидко, швидко, середньо, повільно, дуже повільно.
Приклади:
Кури скликають вигуком: |
|
На Черкащині діти кажуть, що ластівка, прилетівши з вирію, кричить:
Як нема змоги нотами записати інтонацію, то вказати принаймні на характер музикального наголосу в слові, де він є. Прим., дитяче слово няґа (листя) одна дитина вимовляла з першим довгим голосовим звуком, наголошеним на початку вищим тоном, який знижувавсь укінці голосового звука; отже тут маємо падучий наголос; його можна-б позначати таким знаком (`) над відповідньою голосівкою, прим. ня̀ґа, Дитяче слово нябо (небо, все високе) та сама дитина вимовляла з першим довгим голосовим звуком, якого тональна висота, на початку нижча, підносилася вкінці голосового звука, — це так званий ростучий наголос; його можна позначати таким знаком (´) над відповідньою голосівкою, прим., ня́бо.