Щоб дати повітря цьому тісному, старовинному своїми забудованнями районові, щоб дати простір світлу й повітрю в нім… де скупчилася сила різних ательє та підприємств, — почали руйнувати де-які будинки, тому вікна „Клярте“ дивляться на величезну стіну, що на ній залишилися сліди східців, кроків, залізних притолоків од зруйнованих сусідніх будівель… Ця стіна обліплена всяким брудом, старими вже згнилими афішами, пилюкою, що під час дощів перетворюється в зашкарублу грязюку…
Краєвид із вікна „Клярте“ чудовий…
Цей краєвид люблять кляртівці…
— Це алегорія, — замислено з усмішкою пояснює Моріс… Як ота стіна — так і наше французьке суспільство… Тільки що почнеш його чистити, і тільки почистиш од бруду низ стіни й почнеш середній або верхній шар, аж, дивись, — знизу знову стільки вже поналипало нового бруду, що хоч знову не кінчаючи гори, починай знизу…
На розі є таверна — Кело. Власне вона без назви — тому її й прозивають за назвою вулиці…
Цілими днями од ранку до вечора там мовчазно, як скелі, просиджувало двоє апашевого вигляду суб'єктів… Вони безперестанку грали в кості.
Хто вони є, ці постійні партнери в кості?
Невже вони тим і живуть, що ото обіграють один одного.
— Хто його зна. Це постійні гості таверни. Боятися їх нічого. Чужі розмови на них зовсім не впливають… Та й взагалі тут не дивовижа чути найрізноманітніші розмови… Відомо-ж, що у Франції про все можна балакати, абсо-
