Велику залю обставлено з усіх боків шахвами, що набиті книжками не лише всіх соціяльно-економічних та філософських наук, а й світової художньої літератури.
Немає їхнього господаря…
В покоях Лібкнехта тихо вдень і вночі. Дружина його, донька й мати, постійні мешканці господи, рідко всміхаються. Тут панує якась горда тиша. Гості теж мимохіть проймаються цим оточенням смутної пошани. Тихо. Болісно.
Багато матеріялів зібрано і зложено дружиною К. Лібкнехта, Софією Лібкнехт, велику силу матеріялів ще не розібрано, не зредаговано… Багато часу треба, щоб виготувати їх до друку.
Карл Лібкнехт більшість матеріялів накидав на малесеньких-малесеньких папірцях дрібним-дрібним письмом. Треба багато часу, щоб їх підібрати, прилагодити, над чим безперестанку й працює Софія Лібкнехт. Час на це вона уриває по-між службою й родинними турботами.
Великий смуток опанував цими трьома жіночими істотами, повними любови і ласки.
Далекі від обивательського животіння „нормального“ громадянина, завше одні, бо звикли до арештів Карла Лібнехта, й нарешті: покинуті ним, — сумні… А він лежить там на кладовищі, мертвий, хоч дух його й живе серед мільйонів трудящих Німеччини.
Коли світ почав палати пожежою комунізму, коли за справу диктатури клали своїм життям ватажки німецького пролетаріяту — творці культури, літератори, малярі не встояли проти та-
