перестанку бадьорить робітництво, кличе до бою: він є організатором нового кадру революційних письменників-комуністів та звичайним партійним робітником.
Йому нема часу творити нове мистецтво, не тому, що буржуазні видавці його не друкують, а уряд утворює безперервні судові процеси на його твори й забороняє їх, — а тому, що поліцейський чобіт буржуазної Німеччини підштовхує робітництво до ще більшого зміцнення своїх шерегів, організованости й вивчення тих соціяльно-наукових істин, що так потрібні пролетаріятові у його боротьбі. А це в першу чергу торкається Йоганів Бехерів…
Німеччина „Deutschland“. Німецький край. Німецьке царство. Навіть не республіка.
Не диво, що уряд соціял-зрадників так дбайливо зберігає назви та наймення кайзерівської Німеччини з нахабним „Deutschland, Deutschland über alles“[1] — Кайзерплац[2] Фридрихштрасе[3], Гогенцолерндам[4] та инші пам'ятки вокзалів, шкіл, установ освіти, музеїв імени тих гнобителів, з якими боролася навіть буржуазія й від яких так запально відсахуються соціял-зрадники. Не диво! Соціял-зрадникам перепадало від гнобителів. Вони чесні перед ними. „Хто старий хліб-сіль забуває“… і вони не забувають. Хоч соціял-зрадники разом із капіталістами безперестанку гноблять у тюрмах 7.000