Радянський потяг розтинав морозне повітря. Лагідно хрумкаючи, мчав до кордону. Нещедра електрика вагону навівала сон. Приятелі попростягалися на наших добрячих вагонових ослонах та полицях. Ніби сплять.
Один з них час від часу поправляє пенсне та незручну валізу під головою; другий — автоматично крутить між пальцями хризантему.
Всі мовчать. Удають, що сплять.
Внутрішнє-бо нервуються.
— Та! — пирхкає носом і крутить головою приятель візаві, одганяючи тютюновий дим наших запашних цигарок, що чим далі зменшують свою кількість у моїй коробочці.
— Олесь, кинь палити свої смердючі цигарки! — не втерпів нарешті той, що пирхкав носом. — Здурів, чи що? Бач, які хмари напустив, — дихати не можна… Невже всю дорогу будуть такі муки? Це-ж насильство над некурцями!..
— Дивак! Це-ж вагон для курців. Чим я гірший за инших? Адже всі палять…
Приятель мовчки пирхкає носом, і підложеною під голову рукою ще нервовіше закрутив своєю хризантемою, мов флюгером.
Потяг лагідно хрумкає колесами.
Тихо, спокійно.