киваєте на напис, а він додає, що то-ж, мовляв, для паровоза, — ви дійсно читаєте, що нижче великих літер дрібно таки написано: „паровозе, стій“. Тоді ви домірковуєтеся, що вам певне замакітрилось, а щоб сховати свою наївність — весело регочете немов-би з напису „паровозе спинись!“ — мовляв, хіба-ж паровіз уміє читати… й весело простуєте далі. Здаєте валізу в „річову сторожку“ й доброзичливо настроєні виходите на вулицю. Але пригадуєте, як вашим кишкам доведеться бовтатись у трамваї, та як ваші мозолі будуть плакати, а ґудзики одлітати, коли будете „висідати“, — і вам стає знову сумно. Та настрій у вас знову міняється, бо ви бачите, як шестеро струнких поліціянтів чи жандармів ведуть під ручку двох людей в робочих блузах. Вам стає приємно… От, мовляв, як чемно поводяться з нашим братом — „під ручку“ ведуть і така почесна охорона!.. Ви забуваєте й за кишки, й за мозолі, та ґудзики й простуєте до трамваю.
Вам напевне кортить побути серед таких, як ото повели, а може через якусь годину так само поведуть…
Робітничий район. Робітничі квартали. Це щось окреме від взагалі Гамбургу. Тут замісць широких вулиць, кам'яниць, що милують око, вузесенькі в три-чотири кроки бубликом кручені вулички. П'яти-сьомиповерхові будинки муром піднеслися вгору, своїми горішніми катрашками завісили вуличку од неба й заборонили сонцю та повітрю заглядати сюди. Колодязі „двори“ такі великі, що не дозволяють обертатися навіть одній хурі — лише ручна тач-
