тепло, щоби зі шкляного теплого павільйону перебратися на свіже повітря.
Змії, гадюки, ящірки, різні тварини, комахи, рослини півдня займають окремий майдан саду, теж перебравшись на зиму до особливих павільйонів.
Але людей, глядачів, майже нема. Нас четверо та он несміливо зазирає до кліток тварин якась зеленкувата постать.
Постать незабаром пересовується до нас, і ми оглядаємось разом.
— Вибачте, — несподівано по-руськи звертається особа після довгенької мовчазної співкомпанії. Ви певно українці, я колись теж був українцем… правда, я не вмію ще говорити, але… я з Київа…
З нервових пояснень, дивацько льокайської запобігливости видно, що це один з „емігрантів“…
— Чого-ж ви тут?..
— Та бачте, — підлесливо, винуватим тоном пояснює… — Я журналіст… З німцями евакувався… Безглуздо зробив… Хіба я капіталіст? А тепер ось шість років, немов Каїн… Тягне додому… Шо його робити? Чи не порадите…
— А звідки ви знаєте, що ми з радянських республік?
Постать зщулилася… Справді, як безглуздо вийшло в неї… Як вона так зразу… Треба було-б трохи поспитати…
— Нічого не порадимо… Ми лише можемо співчувати…
— …Мда… — й постать непомітно зникає…
