мов вилисіла голова, на якій осіла оця везерунчаста корона — Дрезден…
О, це не нудний казармовий Берлін, не жахливо трагічний Гамбург і не легковажний джигун Ляйпціг. Стоїть ця оздоблена кам'яна корона кременем — і промовляє про те, як люди витворили цю красу з крови й поту робітників, що цією красою не користалися… Тепер посіли тут ксьондзи, поміщики, герцоги, „правителі“ країни — пани.
О, хіба не треба пишатися, маючи таку красу, таку велич, як дрезденська галерея — цей палац великого роду князів, королів…
Тут залишились душі творців, що визирають з рямок стін, амбразур у великій кількості картин… Одна „Сикстинська мадонна“ чого варта! Біля неї завжди сидять приковані дамочки й знавці мистецтва…
Тіціян, Рубенс, Сіпані, Корінт Рені, Тома і т. д., і т. д. Митці пензлю своїми картинами дають навіть змертвілому потяг до життя, до людських красот.
Хочеться жити, забути всю нудоту, нещастя людства…
Забуваєш, що живеш за доби жорстокої класової боротьби, що людство створило два табори й по хижацькому визискує другу частину його.
Не хочеться навіть думати, що кожну мить вимирають мільйони з голоду, що мільйони корчаться в передсмертних соціяльних хворобах, породжених визиском.
Хочеться гукнути на ввесь світ — хай живе життя! Геть думки, турботи!
