Усміхнувся. Ціла тодішня сцена видалася йому такою неважною та комічною, що не варт було над нею застановлятися.
Прогнав якусь бжілку, що вчіпилася його і вперто окружала його голову. Оперся ще вигідніше об широку лавку і поплив за гадками. Цієї лавки не було тут, коли був останній раз у парохії і заходив сюди з Евою. Її злагодили, очевидно, на празник.
Хто тут сидів на празнику? З ким сиділа Ева в той день, чи вечір тут над берегом? А по празнику — казала, що відїде.
Та це не могло бути правдою. Чув, що вона ще перебувала тут. І неначе залишаючи в лісі дотеперішній свій звязок з молодою Евою, підійшов до хвіртки.
Входячи в сад, він мимоволі оглянувся у глибину ліса. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка ліса та його легкий шум прощали його. Хто знає чи буде він ще коли тут. А коли може й буде, то як буде тоді?
Пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Ева, не було нікого.
Сад мовчав. Десь недалеко впало перезріле яблуко на землю і знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Евою.
Зпоміж дерев забіліли стіни приходства. Ось-ось він увійде в гарний зільник, що тягнувся перед тією частиною мешкання, де була вітальня та Евин покій. Вікна були широко відчинені, його кортіло
