Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 1. 1936.djvu/117

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

коло пня, а може побігла до лавки над ставом, де нераз пересиджували. Кинувся з поспіхом туди, чіпаючись за галузки сильними молодечими руками, підносячися на мить. Але дівчини там не найшов.

Найшов її на ґанку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа захована між олєандрами. Обличчя в неї бліде, а сама гляділа на відчинену браму обширного подвіря, якби вижидала чийогось приїзду.

— Я за вами шукав в саді, — сказав живо — хотів попрощатися, а ви — нараз урвав. Вираз її лиця та спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, що це таке було. Поблід по уста, забув про що думав і простягнув руку:

— Я йду, панно Ево, але завтра ще зайду–— сказав.

І не вижидаючи аж вона подасть йому свою руку, вхопив її сам. Вона була холодна.

— Що вам, панно Ево? — спитав не своїм голосом.

— Щож би? — спитала вона й усміхнулася насилу. — Я зайшла сюди, щоби вашій розмові з батьком не перешкоджати й вижидала вас. Ви їдете завтра, чи коли там, я знаю — сказала мов подразнена — і не потребуєте мені про це ще раз повторяти.

— Так, завтра над вечір або і скорше.

— А я за три дні…