— Тату! — кликнув прикро вражений Юліян, але зараз замовк.
Батько поглянув крізь вікно.
— Не хвилюйся. Старайся хоч себе поставити на ноги. Зоня вже так якби забезпечена. Має свій кусень хліба в руках, а її наречений, Мирослав, добрий і чесний чоловік. По моїй смерти поведуть вони нашу майстерню далі.
Батько спитав, чи Юліян знає молодого огородника Захарка з Покутівки.
Юліян не відповів зараз. Він знав, що батько числився з кожним словом. Як людину, знав він його досить добре. Він був характерний, доброго серця, щирий українець, правдомовний.
— Я підкреслюю ще слово, тату. Коли хочете про нього, як про огородника, щось знати, то нехай послужить факт, що він заанґажований дідичем Ґанґом і на дальші літа в Покутівці від нового року як самостійний городник з доброю платою.
— Він був у мене, купив гарний стінний годинник і згадав, що гадає за рік женитися. Господь знає, як ще буде зі мною. А наша Марія паленіє, коли він до нас заходить. Уважай на свої сестри підчас моєї неприсутности.
Юліян вийшов до матері та сестер, де говорили про ріжне, про хоробу батька, заручини Зоні, про цвіти, які зявлялися від якогось часу у вікнах убогої родини годинникаря.
— А тобі як ведеться, паничику? Бував у о. Захарія на парафії? — спитала Марія і кивнула
