На це вмішався вчитель Рибка:
— Правда, він грав шалено, викликуючи долю на поєдинок, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане управитель і в румунського бояра.
Око Альбінського зупинилося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, ніжним, але вбійчим.
— Чи так? То може ви поясните нам загадку, де решта суми доктора? Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що… — і він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви…
— Так воно і було, — відповів Рибка спокійно, не зважаючи зовсім на глум. — Але я не бачив жадних грошей, і посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі.
— Не він? А це як, пане вчителю?
Учитель поглянув на нього із супокоєм і сказав:
— Він іще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, яке застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього, він розплющив очі — мов лиш на те ждав і сказав: „Я не тикав грошей лікаря, з яких залишив більшу половину. Вернувшись з вами я не застав їх уже. Валіза була розбита та ограблена.“
— Розбита! — кликнув Альбінський, і засміявся так, що це вразило немило присутніх, а найбільше лікаря.