Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 1. 1936.djvu/176

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

На це вмішався вчитель Рибка:

— Правда, він грав шалено, викликуючи долю на поєдинок, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане управитель і в румунського бояра.

Око Альбінського зупинилося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, ніжним, але вбійчим.

— Чи так? То може ви поясните нам загадку, де решта суми доктора? Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що… — і він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви…

— Так воно і було, — відповів Рибка спокійно, не зважаючи зовсім на глум. — Але я не бачив жадних грошей, і посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі.

— Не він? А це як, пане вчителю?

Учитель поглянув на нього із супокоєм і сказав:

— Він іще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, яке застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього, він розплющив очі — мов лиш на те ждав і сказав: „Я не тикав грошей лікаря, з яких залишив більшу половину. Вернувшись з вами я не застав їх уже. Валіза була розбита та ограблена.“

— Розбита! — кликнув Альбінський, і засміявся так, що це вразило немило присутніх, а найбільше лікаря.