на його, останнього з його роду, я залишаю вам. Виховуйте ви його. На джентельмена, спартанця і українця, як бажав собі цього, як вам відомо, його батько.
Управитель витріщив очі на бабуню. Чи не збожеволіла вона часом?
Вона відгадала його думку, а я розплакався, зачувши, що маю залишитися без бабуні.
— Так, пане управителю, — повторила вона твердо. — Цим сплатите ви довг супроти осиротілих дітей. Я не відступлюся ані на крок поза поріг, доки ви не згодитесь. А ти не плач, Максиме, — сказала побілілими устами до мене, висуваючи меме наперед себе, коли я ховав своє лице між фалдами її сукні. — Не плач! Чого? Ти чув, що твій батько не хоче бачити у тебе ні сльози. Тож мусиш його бажання сповнити. Мусиш усе, що тобі життя від цієї хвилини наднесе, зносити мужньо. Ти син військового, і не смієш плакати. А памятай, коли не будеш слухати ні мене, ні слів покійного батька — не побачиш мене ніколи більше.
Зігнувшися поцілувала мене в чоло і подалася до виходу. Не стримав її ні крик жалю ні розпуки з грудей її єдиного внука, що мусів потрясти всіма присутніми… Коли я, обхопивши її стан, тримався її судорожно аж до дверей, вона відсунула мене залізною рукою і вийшла. Я чув лише, як хтось із присутніх притягнув мене до себе і відійшов зі мною у протилежну сторону кімнати від дверей. Я не здавав собі справи із свого положення
