побачивши, що я сам між чужими, покинений батьком, сестрою, бабунею.
Я ждав.
Присутні дивилися на мене, неначе б побачили себе щойно тепер. Управитель приступив до мене, обертаючи мене лицем до присутніх, і сказав із ледяним супокоєм до своєї жінки: „Тут маєш нащадка твого народу, українця героя, що поляг на полі слабосилля через гру в карти. Йому на імя Максиміліян Цезарович. Дбай про це племя в цій цінній одиниці, щоб воно не згасло. Може якийсь його дальший нащадок повстане колись із прапором його національности проти мого народу, тож ти будеш мати заслугу перед твоєю нацією. Ти ж українка“.
І поставивши мене перед нею, мов кусень дерева сам вийшов із хати.
Я відчував ненависть і зневагу слів цього чоловіка і мною потрясло від невимовного болю.
Я зсунувся до ніг пані Альбінській, обняв її коліна, ховаючи очі залиті гарячими слізми.
Вона обняла мене лагідно і ввела до своєї кімнати. „Тут ми будемо обоє жити“, сказала мені і витерла мені сльози. „Я тебе буду вчити та ти будеш послушний доки… доки не забере тебе бабуня назад до себе“.
Кілька день пізніше померла п-ні Альбінська привівши мертвого сина на світ, забравши від Ольги слово, що вона ніколи не покине її дітей хоч би і що було.
