ся кіно і оглядав прохожих. Його турбувало, що Еви не було, а він привчений до точности числив кожну хвилину. Переглянувши втретє афіші заповідженої картини, обернувся і пішов назад.
Може і не прийде. Може і не приїхала з Покутівки через заметіль? Два хлопці, бідно одіті, бігли серединою вулиці і свавільно обкидувались снігом. Один кинув великою грудкою у другого, але вона впала саме якомусь панству перед ноги і то так, що вдарила, розбившись, якусь даму по раменах.
— Не поцілив, — кликнула одна пані весело і набравши снігу кинула за збиточником. Друга дама, що стояла коло військового, поглянула на свій годинник на руці, — зморщивши брови. Це була Ева.
Вона відхилила уста, щоб щось кликнути, коли нараз впав її погляд на Юліяна. Молодий військовий кликнув — Панно Доро, ми ждемо… Ева щось сказала, вказуючи на будинок кіна, вилонилася поквапно і завернула в сторону Юліяна. Перша подала йому румяніючи руку, він хвилину задержав її у своїй.
— Ви так виросли, — сказав якось несміло.
— Невже-ж? А і він дуже змінився. „Такий став… такий“…, — і не докінчила.
Його погляд спочивав на ній. Мабуть скінчила вже вісімнацять років — ціла панна.
Чи мають іти до кіна? Вона гляділа на нього великими очима, якби просили його туди зайти.
— Панно Ево між нами лежить більше як рік.
