Юліян слухав батька, а коли цей скінчив, він відповів, що чує, що подорож не відбере йому того, що дасть йому колись поживу. Хотів би поїхати до тітки Софії в гори, але нехай цього року якась з сестер поїде туди, бо він не може.
Але батько вийшов з кімнати так само нечутно, як прийшов.
— Отже, скажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку. — Чи Покутівка те село, звідки отець Захарій?
— Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є власником двох сіл. Цього літа будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім.
— То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Він перший тебе запросив. Пригадуєш собі?
— Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував.
— Не забудь зайти до нього; це така добра і чесна людина, і як тато слушно каже, „наш чоловік“.
— У тім то і річ, що наш; маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян подратований. — Я сповнив йому фірманську послугу і зате маю бути комусь тягарем ід іназвою — „гостя“. Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов із братом годимося. Будемо разом у чужих мовах вправлятися, в їзді верхи…
