ло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. „Отче наш“ не вміє вже говорити; та ще й інших висилає… гай, гай… свята земля зпід його ніг виховзується. А що чоловік без неї варта?
— За тим щось є — завважав Юліян.
— Було б, якби була більша освіта.
— Так, освіта й орґанізація.
О. Захарій притакнув головою.
— Але й боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить.
Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав:
— Я маю гарних людей у своїй Покутівці, добрі і не без охоти до просвіти й орґанізації, і це мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоровля дав, а то живу з дня на день. Роблю, що можу. Гадаю, як виховаю кільканацять таких, з яких вийдуть зразки культури, тоді я не жив дурно.
Він замовк і зідхнув…
Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову на руки й задумався.
Він чув уже нераз, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча може чудаком у своїм роді. Був без лакомства на матеріяльні здобутки, викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити і шанувати один одного, триматись з собою, любити землю і поборювати брехню, хочби яку дрібненьку.
