певною, досвідченою рукою і вони звернули загальну увагу своїми гарними постатями. Господиня дому, що присіла коло Альбінського, завважила до нього: — Погляньте, яка гарна пара — наша внучка і надпоручник Цезаревич. Щоб ви на те, якби так… — і моргнула не докінчивши, бо директор і так зрозумів її. Він нахмурився і похитав головою: — Ви знаєте, добродійко, що я мою Дору — мій єдиний скарб не можу і вдруге віддати за військового. Доволі одноразової траґедії. Крім того я все стою на становищі: наші доньки для наших синів.
Пані Цілля сидячи разом з ними не спускала льорнетки, стежачи за Цезаревичем.
— Він гладкий, — додала — проявляє військове походженя чи виховання, але на чоловіка для Дори такого не бажала б. Він робить вражіння надто рішучого або певного себе. У військовій службі це прикмета, але дома супроти жінки може бути занадто грубий, ну, й українець. — А дотого може і з довгами, — додав знайомий господарів за плечима директора.
— Це було б ще найменше каригідне, — відповіла пані Гаджі, — у військових з огляду на їх невелику ґажу, часом і зрозуміле, якби лише не довги через карти…
— Я думаю, що хто скромно живе, не мусить довги мати. І я був колись при війську, — хвалився добродій, відомий з того, що грав із дідичами в карти і посередничив у всяких інтересах, — коли Цезаревич має довги, то хіба через карти. Його-ж дідо пішов через карти у гріб.
