голосом, син з мамою порозумівалися кількома словами, тільки Зоня говорила на самоті отверто про те, чого треба неминуче сподіватися.
Мати поводилася спокійно, її вид не проявляв її душевного стану, лише тоді, коли в сусідній кімнаті не було нікого, вона клякала і перед хрестом Спаса молилася, стримуючи плач у собі. Дні минали як удари годинника.
Одного дня по обіді, коли Юліян сидів коло хорого і саме перечитував уголос лист від Оксани, яка розвідувалася про стан батька, хорий покликав сина з проханням поглянути за мамою.
Мами не було, мабуть вийшла з хати.
— То ходи сюди і сідай! — сказав батько. Батько спитав його, чи він обдумав, як буде з мамою, коли він, батько, замкне очі.
Юліян перелякався цього питання, бо не сподівався його почути, та по хвилині надуми, знаючи батьковий звичай: на ясні питання давати ясні відповіді, сказав: — Я гадав би маму забрати до себе, коли ви вже таку тему порушуєте. Але вам нема чого такими гадками займатися. Дасть Господь, криза у вас промине і ви ще проживете між нами,… тепер займайтеся тільки собою.
Батько заперечив головою. — Як уже певно тобі відомо, були в нас моя сестра, тета Софія з тетою Олею Альбінською відвідати мене. Коли я їм, особливо моїй сестрі, отверто говорив про стан свого здоровля і як старшу та єдину мою родину
