Коло него задержував ся місячними ночами і заглядав радо в його глубінь.
Де дно в нїм починало ся і де кінчило ся, знав, здаєть ся, лише він оден. Зверхи було воно погідне, спокійне і затаювало тим спокоєм свою велику глубінь.
Цар бачив на його днї якісь чудеса, купав свій образ царський в срібній поверхни, що йому служила за зеркало, перечислюючи від часу до часу дороге камінє в корунї своїй, а в кінци, заслухував ся в гру якихось звуків, що мов золотими струнами викликувані, добувались із глубокого дна морського ока до него, скоро спиняв ся коло него, заглядаючи по чудеса в зелену глубінь…
Там лежала золота чудотворна арфа і в місячних ночах обзивала ся чародїйними звуками до него.
Довгі роки пригравала йому якусь пишну, нїжну пісню, і її чули окрім него дикі білі голуби, замкнена папороть, вершки старих смерек, а підчас веснянних ночей, і цїлий лїс…
Молоді серни й оленї заходили в ту сторону з него воду пити, але… зачувши предивні звуки… заслухувались… і забували… Одного разу спроневірила ся цареви його улюблена русалка.
Подла з роду — пігнала в свавільнім летї за привидом лїсним якимось і покинула царя на віки…
Засумував за нею лїсний цар.
Мірив гострим кроком із жалю свою державу здовж і ширш і шукав спокою. В пошуканцї за спокоєм поблїдло в него колишнє довірє до всего, що живе — і він нїяк не міг переломити зневіря в своїй души.
Зближивши ся одного разу до свойого озера, поглянув на його поверхню і задумавши ся на хвилину, зморщив грізно царське чоло.
