Йому видало ся що срібна поверхня не відбивала його царську стать так ясно, як колись. Що його пишна корона стратила через те на блискучій своїй питомій красї, та що за те верхи високих стрійних смерек і сосен відбивали ся виразнїйше в водї, як він у своїй королївській гордости. „Нема глубини і в тобі!“ кликнув із погордою і тупнув ногою.
„Ти не „морське око“, вічне „зеркало“ лїсової правди, але подла калужа, як усї ті иньші, що блестять фальшивим, приманливим сьвітлом. Від нинї не хочу й глянути на тебе!“
Так кликнув із погордою і гнївом.
Відтак відломив сильною рукою брилу скали, що стояла он тут у поближу — в місто каменя, і здоймивши її люто в гору, кинув нею з цїлої своєї царської сили в тиху погідно блестячу глубінь…
Глухо пішов відляск води лїсом. —
Задрожала срібна поверхня і заколихалась у своїм незглубимім око кітлї — а заразом із тим, добув ся болїзний зойк із глубини, і по короткій хвилї якоїсь укритої підводної борби, — викинуло розбурхане дно золоту, чудотворну арфу на верх. Золоті струни її, — пірвані острим каменем, киненим царською рукою, обвили ся з раптового, несподїваного болю округ арфи — відтак поплававши з нею сумними нитками безвладно по скаламученій поверхни — потонули на віки в чорну безодню…
Царя перекинула тієї ночі якась невидима лїсна сила в орла.
Пересиджує самітний на острій скелї високій, і мимоволї звертають ся його очи місячними ночами тужно на безворушну поверхню „морського ока“.
Над нею панує від тої хвилї мертва тишина.
