Нї зморщить ся воно, — нї задрожить… а колишнє, веселе, рівне зеркало його стратило питомий блеск свій, і мов підмулене, поблїдло, брудно-зеленою барвою, не відбиваючи більше чисто зелених верхів найвисших смерек. Предивна музика, що добувала ся опівночею з його глубини розплаваючи ся нїжно звенячою мрією в весняних ночах дрімучим лїсом… згубило ся. І лежить на днї його чудотворна арфа, а округ неї обвили ся золоті пірвані струни її.
І жде вона дня… кажуть… аж сягне царська рука в обиджену глубінь її корита, піднїме її в гору, і царською рукою приправить їй струни до воскресної піснї.
Вона сотворена до гри.
А цар лїсний… зачарований в орла, пересиджує на стрімкій скалї самітний, і занїмівши звичаєм орлів, тужить за співом потонувшої з його вини арфи…
Зелені смереки посхиляли в жалобі по арфі свої зелені віти безнадїйно до землї, не підводячи їх і по нинїшний день у гору, а нїжні звуки вижидані ними надармо… мов без повороту… заблукались… у даль…
Посумнїло без них у лїсї.
І ждуть так обоє.
Він, на високій, стрімкій скалї, — а вона, глибоко на днї вогкої лїсної глубини.
І ждуть безчисленні дни і ночі, ожидаючи що ночи чудотворної години півночі тієї, що приводить інодї чудеса з собою, а їм мала би принести воскресенє чудес. Йому, щоб на ново в царя вернув ся, а їй, щоб ожила з золотими струнами і як давнїйше чудовими звуками пригравала лїсови — і не діждуть ся.
Та кажуть люди — що єсть одна ніч, у полетї часу зазначена розцьвітом папоротї, із сходом лїсних царів і русалок… Єсть ніч одна, де
