збивають лїсні дзвінки — цьвіти головками, скликують усї цьвіти знані, й незнані до сьвяткованя пишного сьвята лїсного воскресеня, де обзивають ся занімілі води по лїсах привабливим плюскотом до берегів, і все в округи воскресає.
І прокинеть ся, кажуть, у тій чудотворній ночі заклятий нїмий орел зі сумної висоти своєї, і зійде з неї давним царем лїсним у зелену глубінь лїса, колишньої держави своєї — — а коли буде минати зарослий вже беріг свого „морського ока“, обізветь ся в замуленій глубинї замертвіла чародїйна арфа.
І тодї, кажуть, опустить цар пишну корону свою до неї в глубінь і віддасть тим золотим струнам силу звуків, що пірвав колись у превеликій несправедливости своїй, і відтак буде вже вона грати наново, як грала, і оживляти як давно нїму воду, а з тим і мовчаливі прастарі лїси.
Инші кажуть знов так:
Прокинув ся цар одної ночі в давну свою постать і пішов рівним кроком до безворушного озера свого.
Ждав там і хиливсь над мертвою поверхнею, та арфа не обзивала ся.
Тодї кинув і корону свою в глубінь одначе вона й тодї ще не обзивала ся…
— „Ти занїміла на віки?“ кликнув із жалем.
Відповіди ніякої.
Мовчанка…
„На віки“.
Намість арфи зашуміли здавленим шумом сосни, а коли він із напруженєм вслухав ся в шум смерек, щоб дослухати ся раз звуків чудової арфи, розібрав лиш жальний шум сосен… що переповідали:
