саме, що деревина без свого зеленого строю — з самими лиш овочами?“…
Він. „Ми дїлимо вимоги житя на ідеальні і реалїстичні. А як бачу, Ви ласкава товаришко, — взявши панчішку в руки, а закинувши гафти, хочете тим віддати пошану і реалїстичним вимогам житя“.
Вона. „Чому нї? Чи може Ви також належите до гурту тих, що уважають інтелїґентну жінку за нездатну до сповненя так зв. „реалїстичних“ обовязків?“ наложених на неї житєм.
Він. „Я нїколи не належав до гурту тих диких, у яких лише та жінка буває правдивим „жіночим“ ідеалом, що знає ключами дзвонити і переважно самі жолудкові ідеї заспокоювати. Ви обижаєте мене, панї, я, слава Богу, вже Европеєць!“
Вона. „Я вдячна Вам за сей вислів. Його рідко чути. Але менї сього ще за мало. Я бажаю, щоби Ви висловили менї раз ясно і докладно свої думки про нашу жінку. Вам у неї і се не в смак, і те не догідно, — за мудра до одного — за недоросла до другого… куди не обернеть ся… все не вдасть… — будьте ласкаві, сформулуйте свої думки, щоби я своїм жіночим мізком зрозуміла Вас добре, і може дійдемо остаточно до якогось гармонїйного кінця нашої дискусії про руську жінку!“ — —
Він. „Та що вже там формулувати!
Берімо річ, як є, і говорім, як товариші, а передовсїм говорім спокійно і обєктивно. Я без усяких інтродукцій скажу: наша жінка середної верстви (нема де правди дїти) не є ще в повнім значіню слова „культурна;“ не є душею самостійна, є поки що ще лялькою, (навіть) без артистичного закрою, саме що йно на сьвіжо розпочатого образованя, а що мене найприкрійше на нїй вражає, се брак у неї — як я вже спершу замі-
