І я ходжу по сьвітї.
То є, я лиш хотїв сказати, що рушаю ся з місця на місце. І хоч менї відомо, що я вже нїколи більше сонця в житю не побачу, я силую ся все таки його бачити.
Я отвираю очи так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надїї, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготїнє промінєчка сьвятого сонця побачу — і нї.
Не бачу.
Коли йду з місця на місце, я чомусь руки в перед себе протягаю, розкрячую пальцї, піднимаю голову… здаєть ся менї, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасть ся вловити, бо-ж воно сонце! — Гадаю — ось-ось сонця діткну ся, а раптом дотикаю ся милостинї.
Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула.
Я затулюю очи, бо в них сльоза виринула — добра, вдячна, покірна, за милостиню.
Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена як от очи мої… Я напружую свій слух, здаєть ся менї… щось соняшного пробєть ся для мене в руху окружаючого житя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряюсь у душу свою, щоби слухом сонця і сьвітла схопити, хоч я знаю, що ще нїякий слїпець сьвітла душею не спіймав, то й я його не спійму!
Сонце…
Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос слїпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як менї просьбу вкладати в слова, як: „Сонячко ти моє боже, сьвяте!“ — а потому додасть: „я ослїп…“ Воно сьвітить усїм.
Деревинї, людям. А он, десь там і калюжа буде і воно й на неї блисне. Але се давнїй звичай сонця — слїпим воно нїколи не сьвітить.
