в перед себе, мірить віддаль острим оком, відки замаячить-замріє скала…
А слабша летить нерівно. Раз низше, раз висше. Раз скорше, раз повільнїйше. За низько над глубиною, щоб глядїти в висоту, а хоч і підійме головку, то дивить ся, куди звертає більша. Потім знов тоне зором у глубінь. Тут і там бризькають зимні краплї бутної хвилї на неї і пригадують, що вона летить над водою.
Від часу до часу обертаєть ся до неї більша і кличе напоминаючи:
— Знай, що там я не твій товариш, що сам собі до скали лечу!
— Нї, нї, — каже вона, — я не товаришка твоя — сама собі до скали лечу!
І знов летять. На перед більша, а геть-геть за нею слабша. Сонце то сходить, то заходить, а днї міняють ся з ночами, а під ними зміняєть ся в своїм руху і море.
— Ти все за мною? — кликнула раз більша летячи до меншої.
— За тобою.
— Не вертаєш?
— Не вертаю.
— Так знай, я не бачу тебе. Простір той такий широкий передо мною, що конче пожре твої сили, він чим раз більше й більше займає мій ум і мене. А далеко, глибоко виринає з імли як із мрій скала, що жену до неї.
— А я знов бачу глубінь, — відказала слабша. — А в глубинї бачу смерть. А коло смерти бачу небо. А між смертю й небом — тебе.
— Так не вертаєш?
— Не вертаю.
Він збив крильми.
— Так памятай, — каже їй, — що все не товариш я твій, що сам собі до скали лечу.
І дальше летять.
