— Нї, я над глубиною. Я пізнаю пекло. На крилах моїх уже смертельний піт і я може й зараз загину. Вже я не лечу власною силою, мене вже сам вихор несе!
Перша. — А що я казав?… Тепер я не винен! Я не товариш твій, я сам собі до скали лечу!
— Нї, нї, — кличе вона, — я не товаришка твоя, сама через пекло лечу!
Потім уже більше нїчого… Вгинала дика буря слабі крила і грала ся з їх силою. Раз підкидала високо над глубиною, раз низько несла над піною. Врештї втихомирила ся і кинула свою дику гру.
|
|
Долетїла сильна мева до своєї скали. Сїла на вершинї і видить: отся скала, що вона до неї долетїла, се скала смерти… І зівяли нараз сильні крильця, сама смертельно здрігнула ся… Кілька хвиль пізнїйше, як і слїд слабшим, надлетїла слабша. Як раз коли сильний конав… — Добре, що пролетїла єси води, — каже він, — бо вже сам по сїм боцї не згину!
— Добре, що не лишилась я там, — каже вона, — сама по тамтім боцї не згину!
— Але розумій, — каже він їй, — що хоч я не товариш твій, та в смерть я тебе не беру!
— Нї, нї, — каже вона, — я не товаришка твоя, і в смерть уже сама полину!
19 марта, 1902.
