виїхав у місто, а що до вас нам найблисше, то й поступили до вас за доброю порадою. Се не наш чоловік, пан-отчику, се чужий. Нїяк першого лїпшого чужого, та ще і в хоробі, в хату затягати. Біду може затягнути. Ми йшли оба до лїса, я тай отсей… і видимо не далеко саду чорної Магдалини… саме близько готаря лежить чоловік. Приступаємо… дивимо ся… се не з нашого села.
— І не з сусїднього! — закинув молодий.
— І не з сусїднього! — повторив старий. Вмісто кучми в него капелюх на голові соломяний, а вмісто сердака або кожуха — полотнянка.
— З Галїції! — закинув, як перше, сухо молодий.
— Таки так, кажу.
— Може, замерз! — каже отсей. Або заслаб кажу я — тай і гримнув.
— Або упив ся, або упив ся! — кликнув роздразненим голосом пан-отець, опинившись, щоб відітхнути, бо як раз знималась дорога горбом між полями.
Оба селяни розсьміяли ся.
— Може хотїв зігріти ся! — закинув старший, тай збігла горівка в ноги і звалила.
По хвили довшого мовчання поспитав пан-отець:
— А далеко ще там до нього?
— Та нїби не далеко. Недалеко Магдалениної хати, коло її городця, недалеко готаря…
— Котрої Магдалени?
— Та-же чорної, пан-отчику, чорної…
— Ага… ага!!… — обізвав ся пан-отець протяжно, чорної… — і замовк.
