Аж надто добре він її знав. Тринацять разів вступав в її хату. Тринацятеро дїтей поховала вона, та Магдалена.
Вона вже тепер за себе і за свого чоловіка гарує, бо йому і ноги й руки гет покривило, — почав оповідати старий вартівник.
— Від чого покривило? — спитав пан-отець.
— Або може знати… Кудись ходив на роботу, і відколи вернув — два роки буде тому на Миколая, то все лежить, тай лежить… і руки й ноги йому покривило. Має вона добру партику на сїм сьвітї. — Не дай, Боже, нїкому таке. Ще й дїти вмирають. Отсе остатне що ще держить ся її — тай то вже так як би не її вже було. Лише очима сьвітить. Худе… жовте, і день і ніч кахукає тай кахукає. — Біда!
— Ов!… — кликнув пан-отець — і знов на хвилину пристанув. Потім додав відітхнувши: до неї ще далеко. Десь забудували ся від села, як від ворогів. — То… кажеш… її мала слабує?
— Слабує. Вже що вона не робить, — куди й не ходить по лїки, а дитина все не така, як другі дїти. До сьвятого Івана чудотворного Сучавського на прощу водила. Мабуть не виросте їй й отся дитина.
— Та коли так, то певне що не виросте. — Але вона чемна жінка: на боже не забуває. Дає на служби… і добра робітниця. Коли не пішлем по неї — вона зразу з'явить ся. На все має час.
— Чемна жінка, що правда, — притакнули чоловіки, — лиш то одно, що щастя не має. Дїти повиростають, із найгіршої біди повидовбують ся, а потім акурат як би хто свиснув на них — вони їдуть. Вона вже така збіджена з гризоти і з ви-
