датків, що чим раз то більше чорнїє. Не дурно й прозвали її чорною. — Лиш хрестить тай хоронить, хрестить тай хоронить. — Не знаю, як її земля носить; яка у неї душа з жалю. А пальцї її так само покривило, як чоловікови, лише їй з роботи. Смерть і слабість у хатї все повижирали. Як би не та дитина, що сьвітить у хатї очима, вона пішла би сама в землю, а так дитина, тай робота — держить її при собі. Така її вже партика на сім сьвітї.
— Але бо й партика! — аж заспівав молодий товариш. І знов хвиля мовчанки підчас якої чуло ся лише сапанє пан-отця і стуканє кованої палицї по замерзлій дорозї.
— Що то у декого змалку нема долї, як от хоч би й у Магдалени! — потягнув знов на своє старий. А дивіть, сиротою лишило ся: в найми пішло, як лиш лазити почало. А відтак як віддала ся, запосїла ся смерть на дїти, потім чоловікови руки й ноги покривило, тай не знати чому? Чому воно так? Бідна — тай годї. А кажуть: дїти в неї такі розумні, як старі. Все, каже, „знають“.
— Бо вмирати мають! — закинув молодий сухо. Спитайте у якої жінки, в котрої померла дитина, — яка вона була за житя? І послухайте, що вам розкаже. Таке й таке було — і се знало і то знало, і то видїло і то чуло… а наш чоловік і постарієть ся і змарнуєть ся, а такого всього таки не знає!
— Сила божа! — відповів побожне вартівник.
— Ану-но, ще не видно Магдалениної хати? — кликнув нараз по-зад бесїдуючих пан-отець, якого почала мандрівка нетерпеливити.
— Видко, вже видко!! — поспішили сповістити ґазди. І справдї, з під лїса, мов грибок,
