показала ся соломяна, по части снїгом перевалена стріха малої хатини.
— Ну прецїнь добили ся!!
|
|
— Хата Магдалени дивить ся лицем у лїс — сказав молодший.
— Бо люта, що за плечима чигає вже чуже село, — відповів старший. За її же городцем уже готар. Отсе простягаєть ся сусїдня толока. — Її хата саме на роздорожі стоїть. Слухає, як вовки лїсом виють і фортуна нічю гуляє. Аби ви знали — додав обясняючи — що тому в неї й стілько недолї. Се, кажуть, щастє обнимає того, хто на готари сидить. Воно тягнеть ся або в одну сторону, або в другу, а хто на готари стає, тому нїчого не дістаєть ся. Але, дивіть ся, вже видко бідолаху, що лежить. Слава Богу на місце добили ся, а тоб то пан-отець далї йти не захотїли…
Станули на місци.
В округ тишина і лиш гудїння лїсом… Темний великан дише ледовим холодом і стоїть як мур неповорушно. По при нього біжить вузенька сїльська дорога, а край дороги „лицем звернена до нього“ хата Магдалени. — За хатою мізерний садок, що опираєть ся о толоку вже чужого села.
Але в тій хвилї хата „Магдалени“ нїкого не займає. Вона від трьох мандрівників іще добрих двіста кроків віддалена.
Вся увага людей звернена на чужинця, що лежить у білій полотнянцї край дороги під лїсом і не ворухаєть ся… Лице у нього з болю викривлене, жовте, нїби задеревіло. Пальцї стиснені.
Сумний вид.
— Господи Ісусе Христе! — кликнув молодший, перехрестившись.
— Йому вже душа на плечах! — сказав другий.
