— Ану мой, потермоси, аби знати чи живий чи нї… — розказав нетерпливо панотець.
Він, зобачивши чужинця, все зрозумів: убогий селянин мандрівник занедужав у дорозї і як раз тут повалив ся. Мізерна одїж, з'ужита торбина при боцї, худе як віск лице роз'яснило йому все.
— Рушаєть ся?
Несьміливою рукою обмацював старший ґазда чужинця, і доглянув: „живий“! — кликнув — рушаєть ся…
Хвилина напруженого мовчання.
Пан-отець задумав ся, а чоловіки мовчали. Оглядали цїкавим оком нещасного, як лежав і ледви чутно стогнав. Незвичайно було.
Звідки йшов?.... Хто він?… Анї старий він, анї молодий… з роботи може якої вертав. Руки в нього дьохтем помарані, неначе дьохтем гандлював. От що нещасного в дорозї постигло… Нараз постукав пан-отець нетерпливо палицею не промовивши нї словечка. Ґазди поглянули допитливо на нього, а відтак старший знов зігнув ся.
— Живий він, живий, пан-отчику — впевнив як передше. Але до смерти йому вже не далеко. Губи посинїли… Що тут робити?
— Що робити?
— Сьвічку принести, аби без сьвічки не вмер! — додав поважно молодший.
— Дурню! — залаяв пан-отець. Відтак викривив старечі уста погірдливо.
— Плентають ся кудись! — процїдив, — блудять сьвітом, марнують ся, а на остатку спадають тягарем на других. — Хто возьме його на себе? Хто справить похорон? Хто понесе всї видатки? Чоловіки витріщили ся з переляком на його і змовкли.
